Бутан розташований на Шовковому шляху між Індією та Китаєм, у Гімалаях. Ця маленька буддійська монархічна держава була майже останньою в нашому списку невідвіданих країн великого регіону Південної та Південно-Східної Азії.
Про мешканців, погляди на екологію та природу
Бутанців, напевно, варто поділити на три типи: міські жителі, жителі сіл, дрібних хуторів та високогірні жителі. Менталітет кожного з них різний. Бутан довгий час був закритий для туристів, а зараз, 2020, гід Lonely Planet назвав його країною року для подорожей. Це не обіцяє потоку туристів одразу, але сигналізує про те, що країна готова приймати гостей. Так не завжди. Щоб не здалося, що матеріал критичний, Бутан неймовірний. Але за показовою стороною медалі завжди є зворотна. Для тверезості відчуттів розповімо, як відчули обидві.
Бутан – перша carbon-negative країна у світі. Це означає, що він поглинає вуглецю більше, ніж виробляє. Грубо кажучи, це єдина держава у світі, яка приносить користь природі. З одного боку, перебуваючи у Гімалаях, це не так складно, з іншого — тут справді немає великих виробництв. Політична дружба з Індією дозволяє легко виносити за межі країни багато процесів, що завдають шкоди природі. Наприклад, тут заборонено полювання і лише нещодавно дозволили рибалку в гірських річках — за ліцензією та лише у спеціально відведених місцях. Також у країні немає ферм, немає виробництва м’яса та ковбас. Бутанці люблять наголосити, що вони їдять м’ясо, але не вбивають. У цьому факті є чимало лицемірства: мовляв, вбивати тварин погано, але ми їмо м’ясо, просто імпортуємо його з Індії. При цьому високогірні села майже напевно продовжують вбивати худобу і запасати її старими методами – в’ялення та сушіння, соління.
Ще із вражаючих фактів — у сільському господарстві заборонено використання пестицидів та іншої хімії. Усі місцеві фрукти та овочі – «органік». Заборонено куріння, імпорт та продаж цигарок. В одній із гір нібито знайшли золото, але його не викопують — природа для них свята. Бутанці прагнуть зберегти ландшафт незайманим.
Замість ВВП тут використовують ВНЩ, валове національне щастя. Це міра якості життя, яка на державному рівні вважається важливішою за гроші. Нема зовнішньої реклами. Бутан ніколи і ніким не був завойований. Взагалі. Він завжди був незалежним.
Те, що вражає від початку і не відпускає до кінця, — природа. Вона незаймана і неймовірна: з кришталевими гірськими річками, величезними пасовищами тварин та птахів. І все це у великій кількості. Гори теж виглядають приголомшливо: кам’янисті, вкриті лісами, борознами річок, у сакральних місцях обвішані різнобарвними молитовними прапорами “на вдачу”: їх вішають просто так. В який бік подме вітер, туди й піде гарна карма. Більше розвішав — більше добрих справ зробив. Але є в горах і інший тип прапорів, високі та білі. Їх ставлять після смерті та кремації, на згадку про минуле.
Про побут, звичаї та умови життя
Побут влаштований, за сучасними мірками, слабенько. Якщо не брати до уваги 2–3 світові мережі готелів, найкращі пропозиції щодо розміщення для туристів завмерли десь на рівні Східної Європи 70–80-х. Якість всього навколо – дуже низька: готелів, новозбудованих пам’яток, вулиць. Щось тямуще сучасне — лише імпорт, навіть дороги та важливі будинки будують індуси. При цьому всі вивіски в країні стандартизовані — тотальна відсутність реклами та білбордів, неонових вивісок справді вражає.
Сільські будинки традиційно триповерхові та з великою ділянкою, на якій вирощують овочі, рис або тримають худобу. Перший поверх обслуговує тварин і землю, тут знаходяться сараї та хліви. На другому живуть – сплять, моляться, готують їжу. Третій поверх без стін, він має на увазі щільний хороший дах і служить складом, сховищем або холодильником. Тут зберігають та сушать на холодний сезон кукурудзу, чилі, сири та овочі. Чим вище в гори, тим частіше зустрічаються сири з молока яків, чим нижчі та ближче до міст — тим більше коров’ячих продуктів. У містах живуть переважно у квартирах.
Опалення у країні немає. Взимку – 0 градусів, а то й нижче. Є обігрівачі й іноді кондиціонери, але спати у «нормальних» готелях у термобілизні – звичайна справа. Вечеряти у двох светрах та куртці у ресторані — теж. Сервіс у звичному розумінні цього слова часто відсутній. Бутанці намагаються, але не розуміють, чому приносити замовлену заздалегідь вечерю із затримкою в 30 хвилин, яку доводиться чекати в холодному приміщенні, не ок, або чому зграї великих бродячих собак на території готелю теж не ок.
Від глобального світу країна поки що бере переважно погане — дешеву перероблену їжу, яка активно витісняє здоровий набір продуктів, Facebook та YouTube у смартфоні кожного тінейджера. Хобі особливо немає, крім стрілянини: це національний вид спорту та популярна активність. Наприклад, вранці у Тхімпху багато молодих людей вибирається не лише на пробіжку, а й на стрільбище.
Якщо подивитися на села та селища (до високогірних не дістатись, туристична віза має на увазі ліцензію на огляд лише певних частин країни), то люди живуть у Середньовіччі. Будинки будують часто з глини, дерева та соломи. У містах — базова панельна забудова, з одним нюансом: місто має виглядати, як і 100 років тому, тому тут заборонено будувати високі будинки, а зовнішній вигляд фасадів будь-яких будівель регламентований. З 70-х років також діє закон про те, що будинки мають бути прикрашені. Чим більш прикрашений фасад, тим багатша родина, яка ним володіє. Очевидно, бідному населенню не до різьблення та фарби.
Багато фасадів прикрашені зображеннями чоловічих статевих органів у всіх мислимих та немислимих кольорах та розмірах: у Бутані процвітає культ фалосу. Є легенда про те, що дуже давно хтось зі святих переміг погань власним пенісом. Тому фалос у Бутані – популярний сувенір. До обов’язкової програми входить також відвідування храму Родючості. Дівчата, які планують вагітність, несуть сюди кошики з підношеннями, і пеніс у них є обов’язковим. Служитель читає мантри та «освячує» принесеним пенісом майбутню маму. Це виглядає кумедно: при нас дівчина років 30 принесла до храму, крім кошика та іншого, товстий золотий пеніс і була освячена дотиком по лобі та плечах — просто як посвята у лицарі.
Про те, як потрапити до Бутану
Чомусь вважається, що потрапити до Бутану складно. Це не так. Але є певна квота на кількість туристів на рік, а потрапити до країни можна лише через акредитовану туристичну агенцію. Коштує це чимало — $250 на добу з особи. Ця сума включає проживання, переміщення і харчування. Але чудес чекати не варто — це бідна туристична країна. Літають до Бутану лише місцеві авіалінії, і вони теж недешеві. За чотириденну подорож з перельотами (Катманду — Бутан — Бангкок) ми заплатили $3500.
У нас був автомобіль з водієм та гідом, і щовечора ми просили повезти нас на ринок, щоб купити фрукти та горіхи. Сертифіковані гіди дуже добре натреновані. З глибокими знаннями історії, але часто з «правильними» відповідями. Усі, кого ми зустрічали, були дуже доброзичливі, дуже відкриті та дуже старалися. Це ще один сильний бік країни: англійська — друга офіційна мова у Бутані, так вирішив король. Все підростаюче покоління з дитинства говорить вільно. Тим самим королем запроваджено суворе правило носіння національного одягу всім локальним держслужбовцям і гідам. Ти просто не потрапиш до жодного державного органу чи національного музею, якщо на тобі немає картатого пледа-спідниці, гольфів, туфель і певного кольору шарфу. Шарфи варіюються за відтінками залежно від рангу та цілей.
Любителям live like a local, як ми, у Бутані робити особливо нема чого. Туризм у сучасному розумінні цього слова тільки починає сюди приходити, і, гадаю, незабаром все почне швидко змінюватись. Щось у хорошому, а щось у поганому розумінні. На кілька днів, якщо є бажання та можливість, поїхати однозначно варто. Адже безпечних «середньовічних» із класною природою на планеті залишилося не так і багато.
Про харчування, раціон та продукти
Знань про харчування та медицину по суті немає: чимось схоже на Україну ранніх 90-х з Yupi, маргарином та іншою поганню в упаковках. Спостерігається великий розрив у раціоні: найвіддаленіші села досі харчуються здоровою їжею, хоч і з невеликою різноманітністю. У їхньому меню — нешліфований рис, дуже багато зелені, капуста, гарбуз, фрукти, яйця, висушені до стану каменю сири, які просто розсмоктують і пожовують у роті годинами. Як нутриціолог зауважу – це класне джерело білка та жирів із цільного, непастеризованого продукту. Такі тверді сири допомагали виживати у холодні зими ізольованим гірським мешканцям.
Ринки – великі, живі, дуже показові. Завалені локальними продуктами та імпортованими. У столиці їх навіть поділили на різні поверхи. Імпортна продукція, звичайно, дешевша, і між мандаринами з Бутану та індійським кавуном місцевий житель обере друге. У невеликих селах старше населення вибере традиційний рис, овочі та яйця, а ті, хто молодший, на жаль, тотально поглинені різнокольоровими упаковками переробленої їжі: розчинна кава, солодкі гази шипучі, у тому числі з порошку, локшина в склянках та інший корм.
З того, що входить до категорії «і смачно, і корисно»:
Сир із чилі. Це, власне, вся страва. Молоді кисломолочні коров’ячі сири розплавляють у великій кількості рубаного зеленого чилі. Це гостро, це смачно і дуже поживно.
Сочевиця. Дань дружбі з Індією. Не те щоб у Бутані часто й багато вирощували бобові, але їдять зараз дуже багато й на індійський манер: із овочами, піккулями та десятками прянощів. Крім дала, помічені індійські хліба та коржі роті, чапаті та алу паратха, коржі з картопляним пряним прошарком.
Рецепти
Гречані коржики
- 2 чашки гречаного борошна
- 2 чашки води (або +- близько того, до стану густої сметани)
- 1 яйце, збити
- трохи солі
Замішати тісто до густої сметани. Смажити на середньому вогні, на попередньо змащеній олії сковороді пишні оладки (тісто = об’єм 1/3 чашки), перевернути акуратно, коли почне пузиритися. До рум’яної скоринки.
Каррі із чилі з сиром (ema datsi)
- 3 або 4 чилі (свіжих чи сухих)
- 1/2-1 чашки води
- 2 ст. вершкового масла
- 100-125 г молодого жирного сиру (невитриманий, світлий із цільного молока)
- сіль
Якщо використовуєте свіжий чилі, видалити прожилки та насіння, нарізати довгастими шматками. У сковороді змішати сир, чилі, сіль, олію та сир, готувати 10 хвилин, поки сир не розправиться. Подавати гарячим, ідеально з гречаними коржами.
Тибетський чай po cha
Він же bulletproof, він же – гірський варіант масала. Тільки молока в наявності в горах багато не завжди було достатньо, а олія буйволиць – у запасі. Як і з прянощами: у високогірних районах надовго не запасти, а гімалайської солі більш ніж достатньо. Виживали та прогрівались на жирах. Предки кетодієти) класика – чорний листовий чай, вершкове масло з молока буйволиць та чорна сіль. Більш сучасні варіанти можуть бути з додаванням анісу та цукру.
- 3 чашки води
- 2 ст. чорного листового чаю
- 1/4 ч. л. чорної гімалайської солі
- 2 ст. вершкового масла
Чай заварюють традиційним методом, дають настоятися. Змішують із маслом і сіллю і дуже ретельно збивають: зараз блендером, раніше – у великих ємностях типу термоса. Аж до утворення піни від збитого масла. П’ють гарячим. Прогріває і насичує краще, ніж будь-які інші випробувані мною напої.
